Глосарій
Остання субота листопада щорічно в Україні є національним пам'ятним днем - Днем пам'яті жертв Голодоморів.
Остання субота листопада щорічно в Україні є національним пам'ятним днем - Днем пам'яті жертв Голодоморів.
Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні.
Цьогоріч запропонувала дітям прослухати оповідання, яке не залишило їх байдужими до цієї жахливої сторінки нашої історії.
ХЛІБА
(Бабусина розповідь)
Зимові сутінки швидко огортають моє село. Темно. Холодно. І голодно.
— Мамо, шматочок хліба дайте!
— Спи, моя дитино, спи. Завтра тато принесе.
З горем пополам засинаємо. Але сон той такий неспокійний, ніч така довга. Сниться чудова біла паляниця. Чую її запах. Хочу взяти шматочок хліба, простягаю руки... Але це тільки сон.
Зранку з Аркадієм збираємося до школи. З'їли по декілька ложок юшки,
Яку зварили мама, вкинувши в окріп декілька промерзлих гнилих картоплин.
Трохи вгамували голод. Біжимо до школи, але настирливі думки про шматочок запашного хліба не залишають нас.
— Мамо, тату, хлібця, тільки кусочок хлібця.
— Ой, діти, мої діти, ще трішки почекайте. Прийде весна-красна, буде нам трохи легше.
Але сил чекати ту весну-рятівницю все менше й менше. Сьогодні вже зовсім знесилів Володя. Опух, не може встати, ледь-ледь говорить.
— Мамо, мамочко, я дуже хочу молочка. Як би мені добре стало
відразу, якби ви дали мені трішечки молока.
Мама схоплюється з місця, де й сили беруться. Хапає склянку й біжить до сусідів. Прибігає до однієї хати.
— Тітонько Марфо, дайте молочка крапельку, Володя просить, дуже йому погано, врятуйте, дайте хоч трішечки!
— Немає, Маруся, немає...
Біжить наша мама на другий кінець села.
— Дайте молока...
— Дайте молока...
Везуть на візочку свого померлого батька.
— Царство небесне!
А вдома — згасає наша свічечка — наш Володечка. Тихо-тихо постогнує. І змовкає. І ніякого плачу навколо. Сил немає ні плакати, ні тужити. Кладемо братика на рядно, на візочок — та й на кладовище.
А вдома ще малеча пухне з голоду. Коли, нарешті, сказали, що дошкільнят можна віддати до колгоспних ясел і їх там будуть підгодовувати. Віддали Василька і Клавку.
Через декілька днів біжу до школи, а дорога проходить мимо тих ясел,
чую:
— Олю, Олю, ось візьми, це я тобі приберіг.
Василько виймає з-за пазухи малесенький клаптик паперу. Розгортаю його, а там — справжній скарб: затірочка — борошняна кулька завбільшки з вишню.
— Їж, Олю.
Зі слізьми змішану, ковтаю ту затірочку. Похиливши голову. Тепер уже не біжу, а ледве шкандибаю далі, до своєї школи, щоб вчити там вірші про батька Сталіна, щоб славити його з ранку й до вечора, дякувати йому за щасливе наше дитинство, а ще, всупереч всьому — чекати весни, чекати нового врожаю і ще чогось чекати, чекати.
Чекати за всіх: за Володю, який не дочекався склянки молока; за Клавку, гарнесеньку дівчинку, яка так мало прожила на білому світі: за мудрого хлопчика Аркадія, який так і не дочекався нової весни.
І ось вона — весна! Сонце потроху зігріває землю, а заодно й душі людські.
З'являється вже й молоденька лобода. Швиденько назбираємо її, насічемо та й смажимо січеники. Смачно. Веселіше починають бігати наші ніжки. Якось тримаємося.
За весною і літечко не забарилося. Ось уже й урожай пшениці час збирати. Зібрали, намолотили, змололи борошна. Мама пече хліб. Поклала паляницю на стіл і аж тепер заходиться в розпачливому запізнілому зойку:
— Дітоньки, мої дітоньки... Ви ж так просили хлібчика. Простіть мене, мої дорогі!
І такий запашний, такий жаданий хліб, политий гарячими слізьми, обпікає нам. живим, серця і душі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий